Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2014 року Справа № 911/1453/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого - судді Карабаня В.Я.,

суддів Жаботиної Г.В., Палія В.В.,

у відкритому судовому засіданні за участю представників сторін:

від позивача: Тарасенко Т.П., довіреність,

від відповідача: у засідання не прибули,

від третіх осіб: у засідання не прибули,

розглянувши касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Ставищепродтовари"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.07.2014р.

у справі № 911/1453/14 Господарського суду Київської області

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Ставищепродтовари"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тілігул",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Дочірнє підприємство "Статус і К" та Товариство з обмеженою відповідальністю "ВВ-Альянс+",

про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство "Ставищепродтовари" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тілігул" про визнання недійсним укладеного між ними договору купівлі-продажу №01/12-03 від 15.01.2003р.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Тілігул" проти позову заперечило та заявило про застосування строку позовної давності.

Рішенням Господарського суду Київської області від 28.05.2014р. (суддя Лопатіна А.В.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.07.2014р. (колегія суддів у складі: Андрієнка В.В., Буравльова С.І., Шапрана В.В.), у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій заявив вимоги про їх скасування та прийняття нового рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили:

15.01.2003р. між сторонами у справі укладено договір купівлі-продажу №01/12-03, за умовами якого позивач продає, а відповідач купує адмінбудинок, кондитерський цех, безалкогольний цех, майстерню крупорушки, склад ГЗМ, пропускний пункт, нежитлову будівлю, водонапірну башту, огорожу (надалі - майно), розташовані у м. Ставище Білоцерківського району Київської області, провулок Радянський, 3, та зобов'язується сплатити його вартість.

Відповідно до п.п. 1.2, 1.4, 2.4, 4.1 вказаного договору покупець набуває право власності на майно після підписання акту приймання-передачі; продавець зобов'язаний передати покупцю майно, визначене цим договором, за актом приймання-передачі протягом 3-х днів з моменту підписання даного договору; договір набуває чинності з дня його укладення; оплата за даним договором здійснюється протягом 4 місяців з моменту його підписання.

За актом приймання-передачі майна від 17.01.2003р. продавець передав, а покупець за договором купівлі-продажу №01/12-03 від 15.01.2003р. прийняв вищезазначене нерухоме майно.

На підставі договору купівлі-продажу №01/12-03 від 15.01.2003р. за відповідачем було зареєстровано право власності на вищезазначені нежитлові будівлі, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06.06.2013р. №4485853.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом у даній справі про визнання недійсним вказаного договору купівлі-продажу №01/12-03 від 15.01.2003р.

Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді цього позову керувались положеннями Цивільного кодексу УРСР, що діяв станом на 15.01.2003р., згідно з ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР якого недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений у письмовій формі, підписаний представниками сторін та скріплений відтисками печаток юридичних осіб, його форма і зміст відповідає вимогам законодавства, чинного станом на 15.01.2013р.

При цьому суди відхилили доводи позивача про те, що вказаний договір фактично не укладався 15.01.2003р., пославшись на наявність вищевказаного витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06.06.2013р. №4485853. При цьому суди зазначили про критичне сприйняття ними посилань позивача на баланси від 31.12.2006р., 31.12.2007р. та 31.03.2009р., витяги з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого та рухомого майна від 09.10.2008р. і 19.10.2008р., акт опису й арешту майна від 28.05.2008р.

Однак у судових рішеннях відсутні жодні зазначення про встановлення судами на підставі певних доказів обставин щодо моменту реєстрації відповідачем права власності на відповідні нежитлові будівлі, зокрема, на виконання вимог Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002р. №7/5. З урахуванням таких обставин суди не з'ясували підстави перебування відповідного майна на балансі позивача чи відповідача, накладення на нього арешту, не з'ясували обставини утримання цього майна відповідною особою, оплати комунальних послуг тощо.

Крім того, суд першої інстанції залишив без задоволення клопотання позивача про витребування доказів як необґрунтоване, не встановивши невідповідність цього клопотання вимогам ст. 38 ГПК України. Суд апеляційної інстанції аналогічне клопотання позивача взагалі залишив без уваги.

Тобто суди належним чином не дослідили обставини щодо моменту укладання оспорюваного договору, дотримання при цьому вимог чинного законодавства, зокрема наявність наміру створити певні правові наслідки, з наданням належної правової оцінки всім доводам як позивача, так і відповідача з урахуванням підтвердження їх певними доказами.

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору в справі вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи, створення сторонам та іншим учасникам необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів, наданих сторонами у справі, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин.

Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Ставищепродтовари" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Київської області від 28.05.2014р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.07.2014р. у справі №911/1453/14 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий суддя Карабань В.Я.

Судді Жаботина Г.В.

Палій В.В.